Як британці боролися з туманами на своїх аеродромах під час Другої світової

Під час Другої світової війни британським пілотам доводилося воювати не тільки з німецькими Messerschmitts, а й з природою, точніше – з туманом.

Бомбардувальник Avro Lancaster з ескадрильї № 35 RAF злітає між палаючими пальниками FIDO в Грейлі, Гантінгдоншир, у травні 1945 року
Бомбардувальник Avro Lancaster з ескадрильї № 35 RAF злітає між палаючими пальниками FIDO в Грейлі, Гантінгдоншир, у травні 1945 року

Туман був причиною великих втрат літаків, що поверталися з бомбардувальних місій у Німеччині. Оскільки більшість цих рейдів відбувалася вночі, туман часто приховував великі ділянки землі, через що пілоти просто не бачили аеродроми та злітно-посадкові смуги. У критичних випадках пілоти направляли літаки з берегової лінії в море, а самі вистрибували з парашутом. Під час бомбардувань за участю кількох сотень літаків значна кількість бомбардувальників була втрачена не в бою, а через туман.

Туман завжди був і залишається серйозною небезпекою в авіації. Він призводить до поганої видимості, а вона має вирішальне значення для безпечної посадки. Генрі Гарретт Г’ютон, інженер-електрик Массачусетського технологічного інституту (США), вважав туман “найбільшою перешкодою для розвитку авіації”. Він наголошував, що боротьба з туманом стане першим проривом для людей, які намагаються використовувати науку для зміни погоди, і відправною точкою для управління нею.

Публікація в журналі Popular Science у серпні 1945 року
Публікація в журналі Popular Science у серпні 1945 року

У 1934 році Г’ютон продемонстрував метод видалення туману за допомогою хлориду кальцію. Пристрій складався з 33-метрової труби з форсунками, які розпилювали хлорид на висоту до 10 метрів. Під час туману пристрій викидав у повітря 10 літрів розчину хлориду кальцію на секунду. Усього за три хвилини машина Г’ютона очистила від туману площу 150 метрів, та так, що було видно “будівлі, розташовані на відстані понад чверть милі”.

Публікація в журналі Popular Science у серпні 1945 року
Публікація в журналі Popular Science у серпні 1945 року

Методи Г’ютона, хоча й були успішними, не набули поширення в аеропортах через величезну кількість хлориду кальцію. Крім того, ця речовина спричиняє корозію алюмінієвих частин літаків. Однак робота Г’ютона не пропала – вона перетворилася на нову галузь досліджень, так звану хмарну фізику, що досліджує атмосферну конденсацію та опади.

Насосні установки системи FIDO на аеродромі Грейвлі, травень 1945 року
Насосні установки системи FIDO на аеродромі Грейвлі, травень 1945 року

До 1940-х років стало очевидно, що єдино вірним методом розсіювання туману в глобальних масштабах є тепло. Прем’єр-міністр Черчилль доручив відділу під назвою Petroleum Warfare (Нафтова війна) розробити інструмент для знищення туману. Petroleum Warfare спочатку досліджував різні види використання вогню в бойових умовах. У результаті роботи з’явився метод під назвою FIDO – Fog Investigation Dispersal Operations (дії зі знешкодження туманів). Коли пристрій продемонстрував блискучий успіх, проєкт перейменували на Fog Intensive Dispersal Of (інтенсивний розгін туману), при цьому абревіатура залишилася колишньою.

Пристрій FIDO складався з двох паралельних трубопроводів, що йшли по боках злітно-посадкової смуги. Пальне подавалося в труби під тиском і розпорошувалося по всій довжині. Перед посадкою літака відповідальна людина з персоналу аеропорту підпалювала горючу суміш, і вогонь за лічені хвилини випаровував зважені крапельки вологи, з яких і складається туман. Перше успішне випробування системи FIDO відбулося в 1942 році в Гемпширі, коли щільний туман з видимістю в 40 метрів було очищено нафтовими пальниками на площі близько 180 кв.м. на висоту 24 м. Незабаром кілька аеродромів були оснащені більш масштабними системами FIDO, які очищали повітря на висоту до сотні метрів, при цьому світіння пальників можна було побачити з відстані до ста кілометрів.

Співробітник аеропорту Blackbushe, Суррей, запалює пальники, під час підготовки до зльоту літаків у тумані в листопаді 1952 року
Співробітник аеропорту Blackbushe в Сурреї запалює пальники під час підготовки до зльоту літаків у тумані в листопаді 1952 року

Перше “бойове” використання FIDO відбулося в листопаді 1943 року, після року експериментів. Чотири Галіфакси (Handley Page Halifax – британський чотиримоторний важкий бомбардувальник) успішно здійснили посадку після бомбардувальної місії в Рур, у ніч, коли видимість була всього 30 метрів без освітлення системою FIDO. FIDO зробила справжню революцію у війні. Вона дала змогу понад 2500 літакам союзників працювати на 15 покритих туманом аеродромів по всій Британії. Вона також уможливила бомбардування Берліна протягом тридцяти шести ночей поспіль і дала змогу бомбардувальникам союзників піднятися в повітря під час битви під Балджем (16 грудня 1944 року – 25 січня 1945 року) у грудні, коли вся Європа була оповита густим туманом.

Після війни планувалося встановити FIDO в аеропорту Хітроу, але ідея не знайшла розвитку через високі експлуатаційні витрати. Система використовувала величезну кількість палива – до 450 000 літрів на годину, тоді як довші аеродроми використовували вдвічі більше. Сьогодні сучасний літак може благополучно здійснити посадку за практично нульової видимості завдяки бортовим комп’ютерам і сучасним винаходам, таким як радар і GPS.