Авіакатастрофа в Андах 1972 року: 72 дні боротьби за виживання і канібалізм

Майже 50 років тому над Андами сталася авіакатастрофа: пасажирський лайнер врізався в безіменну вершину і впав. Увесь світ вважав цю подію жахливою трагедією, що забрала життя всіх пасажирів. Однак пізніше з’ясувалося, що більшість із них уціліли. Заради виживання вони пішли проти власних моральних принципів, витримали випробування голодом і холодом, боролися зі стихією – але не всі вийшли переможцями з сутички зі смертю.

Меморіал загиблим пасажирам рейсу 571
Меморіал загиблим пасажирам рейсу 571

Останній політ

Літак Fairchild FH-227D був зафрахтований аматорською командою з регбі Old Christians. Спортсмени прямували в Сантьяго – там мав відбутися матч проти англійського клубу Old Boys. На борту опинилися 19 членів команди, члени їхніх сімей, друзі та вболівальники – загалом 40 осіб, чий політ забезпечували п’ять членів екіпажу. Шлях лежав через Анди.

Літак вилетів із Монтевідео 12 жовтня 1972 року. Але все відразу пішло не за планом: через штормовий фронт над гірським хребтом екіпаж здійснив вимушену посадку в аргентинській Мендосі. Оскільки циклон не слабшав, там і переночували.

Виліт дозволили лише наступного дня о 14:18. Летіли фактично в обхід, оскільки погодні умови, як і раніше, залишалися несприятливими. По радіозв’язку пілот повідомив диспетчерам аеропорту в Маларгуе, що до 15:21 він долетить до перевалу Планчон – там можна взяти курс на місто Куріко і почати зниження в напрямку Сантьяго.

Через помилку в розрахунках екіпаж подав запит на зниження набагато раніше, ніж було треба. Пізніше з’ясувалося, що пілот не врахував сильний зустрічний вітер, який суттєво уповільнював літак. У результаті лайнер потрапив у циклон, і пілоту довелося вести літак майже наосліп. Зіткнення зі скелею було неминучим.

Згадує пасажир Хосе Луїс Інсіарте: “Приблизно через 90 хвилин польоту ми потрапили в повітряну яму, потім в іншу, ще глибшу, і я почув, як пілот крикнув: “Дайте мені сил”. Я відчував, що літак стрімко знижується, і ми прямуємо прямо до гори. Потім пролунав гучний тріск, крило вдарилося об скелю. Я затиснув голову між ніг і заплющив очі, переконаний, що помру в 24 роки“.

Літак врізався в гору, одразу втративши обидва крила і хвостову частину. Частина фюзеляжу впала на льодовик із висоти 725 метрів. Унаслідок аварії загинули понад десяток пасажирів: кілька людей випали з салону в момент першого зіткнення, ще п’ятеро – під час падіння. До наступного ранку дожили 27 осіб, але для кількох пасажирів і одного члена екіпажу отримані травми стали фатальними. 24 людини дивом залишилися майже неушкодженими.

Питання виживання

Згідно із записами Нандо Паррадо, який був одним із тих, хто вижив, у перші години після катастрофи “не було нічого – ні страху, ні смутку, ні відчуття часу, ні навіть проблиску думки або спогадів. Була тільки чорна і досконала тиша”.

Речі з літака FH-227 в Андах
Речі з літака FH-227 в Андах, що розкидані по снігу

Нандо Паррадо, уривок із книги “Чудо в Андах”:

Свідомість просочувалася в мій мозок, як повільна кровотеча, і я з важко виходив з якогось потойбічного світу, що застряг між сном і реальністю. Я чув голоси і відчував рух навколо себе, але мої думки були неясними, а зір затуманеним. Я бачив тільки темні силуети і плями світла і тіні. Коли я збентежено втупився в ці розпливчасті постаті, то побачив, що деякі тіні рухаються, і нарешті зрозумів, що одна з них нависла наді мною.

– Nando, podés oírme? Ти мене чуєш? З тобою все гаразд?

Тінь наблизилася до мене, і, поки я тупо дивився на неї, перетворилася на людське обличчя. Я побачив сплутане темне волосся і пару глибоких карих очей. В очах була доброта – це був хтось, хто знав мене, – але за добротою було щось іще. Дикість, жорсткість, стримуване почуття відчаю.

Спробувавши вибратися і тут же провалившись у глибокий сніг, вцілілі обрали вичікувальну тактику. Вони сховалися в уламках фюзеляжу, спорудили стіну з валіз і поклалися на професіоналізм рятувальників. До того ж новини були хорошими: знайдений в уламках радіоприймач транслював повідомлення про пошук зниклого літака. В операції приймали участь представники трьох країн – Уругваю, Аргентини та Чилі.

Пасажири були абсолютно впевнені, що їх швидко знайдуть, але цього не сталося. Проблема була в тому, що ніхто не знав точного маршруту лайнера, адже навіть сам пілот під час зниження дав диспетчеру невірну інформацію. А розгледіти місце катастрофи з повітря було майже неможливо – білий літак був непомітним на тлі снігових полів і сусіднього льодовика, який після катастрофи отримав назву «Льодовик сліз».

Майже три десятки людей опинилися відірваними від решти світу без їжі, води і теплого одягу, та до того ж на величезній висоті, де рівень кисню нижчий за звичний, і дихати дуже важко.

Лікар регбійної команди загинув під час аварії, тож його обов’язки взяли на себе непрофесіонали – два регбісти, які навчалися на першому курсі медичного коледжу. Вони організували імпровізований травмпункт і накладали товаришам саморобні фіксатори та шини, зроблені з уламків літака.

Питання з водою вирішили легко: пристосували кілька металевих листів, щоб топити на сонці сніг, якого на льодовику було достатньо. Справжньою проблемою була їжа. Наявних у літаку продуктів навіть за жорсткої економії вистачило б тільки на кілька днів. А тим, хто вижив, була потрібна енергія, щоб відновитися і не замерзнути в умовах екстремального холоду.

Коли закінчилися запаси їжі, до пасажирів літака, що розбився, дійшла страшна звістка: пошуково-рятувальні операції припинено. “Це був жахливий удар“, – згадував Інсіарте. За його словами, надії на зустріч із близькими зникли. Усі усвідомили, що в них одна перспектива – смерть в Андах.

Нандо Паррадо, уривок із книги “Чудо в Андах”:

Насправді чіплятися за надію на порятунок було трохи божевіллям. Я знав, що вибратися неможливо, але цей внутрішній голос не залишав мені іншого вибору. Тут був тільки один варіант – кинути виклик горам. З похмурою рішучістю, яка тепер вкоренилася ще лютіше, ніж раніше, я всім серцем прийняв просту істину, що ніколи не перестану боротися за те, щоб покинути це місце. Я був упевнений, що це зусилля вб’є мене, але відчайдушно прагнув почати сходження.

Мою увагу привернув переляканий голос. Це був Коко Ніколіч, який стояв поруч зі мною.

– Нандо, будь ласка, скажи мені, що це неправда! – пробурмотів він.

– Правда, – прошипів я. – Carajo. Нам кінець.

– Вони нас убивають! – заволав Ніколіч. – Вони залишають нас тут помирати!

Вцілілі спорядили першу експедицію: троє чоловіків пішли до хвоста літака, що відірвався при зіткненні з скелею, і відшукали багаж, де було трохи їжі та одягу. Вони планували йти в бік Чилі, але мороз змусив їх повернутися. Ідея перенести до фюзеляжу акумулятори також провалилася – ті виявилися надто важкими. Однак після цієї вилазки стало зрозуміло, що саме знадобиться для походу.

Страшні рішення

Щоб вижити, вцілілим довелося їсти тіла загиблих товаришів. Майже всі, хто летів у літаку, були віруючими католиками і вважали цю ідею неприйнятною. Але інакше пережити голод було неможливо. Як зрештою визнав хтось із пасажирів, заради порятунку решти він і сам у разі смерті залюбки віддав би своє тіло на поталу. “Їсти людську плоть нелегко, – розповідав Хосе Луїс Інсіарте. – Потрібно, щоб розум змусив тіло це зробити. Я не міг відкрити рот, а потім насилу змушував себе ковтати“.

Тіло, що лежить біля уламків уругвайського літака, що розбився в Андах 13 жовтня 1972 року.
Тіло, що лежить біля уламків уругвайського літака, що розбився в Андах 13 жовтня 1972 року.

Роберто Канесса, уривок із книги “Я повинен був вижити”:

“Рішення з’їсти загиблих стане останнім рішучим кроком у нашій трансформації. Останнім прощанням з невинністю. Ми відсували межі нашого страху. Я знав, що білок допоможе нам вижити. І я також знав, що якщо ми ще трохи відкладемо наше рішення, то занадто ослабнемо і не зможемо оговтатися від голоду. Ми не могли чекати вічно, інакше зміни в організмі стануть незворотними”.

Люди розуміли, що допомоги чекати нема звідки, і доведеться рятуватися самостійно. Але через 16 днів після катастрофи стихія знову зруйнувала їхні плани.

Вночі з гір зійшла лавина і поховала людей у фюзеляжі літака. У сніговій в’язниці опинилися замкненими живі разом з трупами. Щоб вибратися, довелося прорити тунель до кабіни пілота і вибити ногою скло в кабіні.

Наступні години були одними з найпохмуріших. Хав’єр гірко оплакував Ліліану, майже всі інші оплакували втрату принаймні одного особливо близького друга. У Роберто загинув найближчий друг Даніель Маспонс. Карлітос втратив Коко Ніколіча та Дієго Сторма. Ми всі оплакували Марсело та Енріке Платеро. Через загибель друзів ми почувалися ще безпораднішими та вразливішими, ніж раніше. Гора ще раз продемонструвала нам свою силу, і ми нічого не могли зробити у відповідь (Нандо Паррадо, уривок із книги “Чудо в Андах”).

Цей випадок сильно підірвав здоров’я і моральний дух уціллих. Однак, за зізнанням Інсіарте, вони дуже піклувалися одне про одного. У нього почалося запалення ноги, він мучився від сильного болю і за лічені тижні схуд на 45 кілограмів, але друзі завжди були поруч і стежили за тим, щоб він пив достатньо води і не забував їсти.

Лавина “утеплила” фюзеляж і захистила їхнє тимчасове житло від холодних вітрів, а тіла товаришів, які загинули через неї, допомогли протриматися ще понад місяць. Уцілілі стали готувати нову експедицію. Весь листопад троє обраних отримували більше їжі, щоб набратися сил перед походом. Завдяки першій невдалій вилазці вони знали, що їм не обійтися без спальних мішків. Їх вдалося зшити із залишків одягу.

Шлях до порятунку

12 грудня Нандо Паррадо, Антоніо Візінтін і Роберто Канесса вирушили в бік Чилі, щоб сповістити когось про пасажирів Fairchild FH-227D, які врятувалися, і попросити допомоги. Через два дні Візинтіну довелося повернутися, але Паррадо і Канесса, незважаючи на хвороби і труднощі, все ж дісталися до населених місць. На дев’ятий день шляху вони зустріли місцевого жителя Серхіо Каталана, який і повідомив владі про групу врятованих після катастрофи.

Паррадо і Канесса поруч із чилійським пастухом Серхіо Каталаном, якого вони зустріли після 10 днів ходьби по горах
Паррадо і Канесса поруч із чилійським пастухом Серхіо Каталаном, якого вони зустріли після 10 днів ходьби по горах

Хосе Луїс Інсіарте залишився в таборі і не знав, що допомога вже близька. Пізніше він розповідав, що вирішив померти, якщо їх не витягнуть до католицького Різдва. Рятувальники прилетіли 22 грудня.

Члени рятувальної команди чилійської поліції допомагають Фернандо Паррадо після того, як він десять днів йшов пішки по горах. 22 грудня 1972 року.
Члени рятувальної команди чилійської поліції допомагають Фернандо Паррадо після того, як він десять днів йшов пішки по горах. 22 грудня 1972 року.

Уцілілих два дні евакуювали на вертольотах – швидше не вийшло через погані погодні умови. Усім врятованим, які страждали від гірської хвороби, недоїдання, зневоднення та обморожень, надали медичну допомогу.

Ті, хто вижив, махають рятувальним вертольотам
Ті, хто вижив, махають рятувальним вертольотам

Як не дивно, але ставлення громадськості до тих, хто вижив, виявилося неоднозначним. Через кілька днів після порятунку місцеві газети почали писати про те, чим саме харчувалися ті, хто вижив, і як вони пішли на угоду з совістю. Пізніше на місці аварії літака встановили хрест і поховали тіла загиблих.

Ті, хто вижив в авіакатастрофі, туляться у фюзеляжі літака в останню ніч перед порятунком. Погодні умови не дозволили забрати всіх з місця катастрофи, тому операція порятунку тривала два дні.
Ті, хто вижив в авіакатастрофі, туляться у фюзеляжі літака в останню ніч перед порятунком. Погодні умови не дозволили забрати всіх з місця катастрофи, тому операція порятунку тривала два дні.

Уцілілі в подробицях розповіли про те, що сталося, на прес-конференції, а пізніше написали про це кілька книг. Крім того, про їхнє життя і порятунок було знято кілька фільмів. Усі вони займаються громадською діяльністю, підтримуючи співгромадян у складних ситуаціях. Так, у 2010 році вони підтримали чилійських шахтарів, що опинилися під землею внаслідок нещасного випадку. А роком раніше стало відомо, що всі 16 уцілілих після того польоту вирішили підтримати програму донорства органів. За їхніми словами, колись вони самі уклали “договір із життям”, і громадянам Уругваю варто також брати участь у держпрограмі донорства.

Рятувальні вертольоти біля залишків літака FH-227 в Андах
Рятувальні вертольоти біля залишків літака FH-227 в Андах

Багато років мені вистачало й того, що мої друзі та родина розуміли, через що я пройшов. Ділитися своєю особистою історією з кимось за межами нашого кола не було потреби. Навіть даючи інтерв’ю журналам і газетам або беручи участь у документальних фільмах до річниць катастрофи, я уникав повністю відкриватися перед сторонніми. Я вірив, що усе, що потрібно було знати публіці, було майстерно висвітлено в книзі “Живі”. Щоправда, вона стосувалася тільки фактичного боку нашого випробування. У читачів не було ні найменшого уявлення про мою внутрішню боротьбу або про вируючі емоції, які змусили мене вижити. Але я не хотів занадто заглиблюватися в такі речі. Нехай читачі отримують драму, жах і пригоди. А найінтимніші та найболючіші спогади я б залишив собі. (Нандо Паррадо, уривок із книги “Диво в Андах”)

Ті, хто вижив у катастрофі FH-227 в Андах, отримують медичну допомогу
Ті, хто вижив у катастрофі FH-227 в Андах, отримують медичну допомогу

Читайте також про те, як Весна Вулович впала з висоти 10 000 метрів і вижила